Українська Соборність – реальна чи міфічна?

22 січня 1919 р. на Софійській площі у Києві було всенародно оголошено "Акт Великої Злуки" між Наддніпрянською та Галицькою Україною, який днями раніше було підписано між урядами Західноукраїнської та Української Народних Республік у Фастові. Слід зазначити, що роком раніше, а саме 22 січня 1918 р. Центральна Рада в Києві своїм ІV Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною, незалежною, вільною державою українського народу.

Згідно з підписаним "Актом Злуки" на всіх українських землях, розділених віками, Галичині, Буковині, Закарпатській Русі й Наддніпрянщині мала постати єдина Велика Україна. Мрії, задля запровадження яких, найкращі сини України боролися і вмирали, мали стати дійсністю і реальністю, однак цього не сталося. Не будемо вдаватися у подробиці поразки національно- визвольної боротьби 1917-1921 рр., слід детально вивчити проблемо реальності і міфічності української соборності тоді і зараз.
 
Ідея соборності бере свій початок від об'єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії. Протягом віків її практичним втіленням займались українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. У ХVIIІ ст. — на початку ХХ ст., коли українські землі були поділені між сусідніми державами: Польщею, Московією, Румунією, Австро-Мадярщиною, ця ідея знайшла своє відображення у працях кращих вітчизняних мислителів, оскільки для боротьби за свої національні інтереси Україні була вкрай важливою територіальна єдність.
 
"Акт Злуки" від 22 січня 1919 р. був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію української нації про незалежну, соборну, самостійну, і що головне, національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної самоідентифікації, становлення політичної нації. "Акт Злуки" мав надати завершеної форми самостійній українській державі, і сприяти подоланню рудиментів федералізму в ментальності національної політичної еліти. Об'єднання мало на меті і практично-політичний аспект, адже обидві держави, ЗУНР і УНР, потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії.
 
Етнонаціональна консолідація двох українських держав базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси. Важливим є й факт легітимності завершального процесу Соборності, який передував "Акту Злуки". Ініціатори об'єднавчого руху — Українська Національна Рада та Директорія УНР — ще 1 грудня 1918 р. уклали "Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території" обох українських державних утворень в одній державі.
 
Однак Соборність виявилась лише на папері. Керівництво ЗУНР і УНР стояли на різних політичних та ідеологічних платформах, які заважали спільно діяти проти ворогів та окупантів.Так президент УНРади Євген Петрушевич був затятим самостійником-націоналістом, стояв на позиціях проголошення незалежності України, такі самі погляди підтримував і голова Української радикальної партії віце-президент УНРади Лев Бачинський. Голова Центральної Ради УНР Михайло Грушевський та перший голова Директорії УНР Володимир Винниченко були далекі від українського націоналізму і стояли на соціал-демократичних засадах, яка мала дещо спільне з Російською соціал-демократичною революційною партією меншовиків, а Симон Петлюра, другий голова Директорії УНР, займав поміж ними усіма центристську позицію, однак не виключав можливості її радикалізації в бік націоналізму.
 
Таким чином, незважаючи на спільну мету – здобуття Української Соборної Самостійної Держави, автори "Акту Злуки" не знайшли спільне у своїх політико-ідеологічних відмінностях. Тимчасовий парламент Соборної Української Держави – Трудовий конґрес України був свого роду дорадчим органом, який корився наказам Директорії УНР і не мав реальної влади. Важливо зазначити, що протягом літа 1919 р. – весни 1920 р. Соборна Україна знаходилась у так званому "трикутнику смерті" – з заходу загрозливо наступали польські війська, зі сходу та півдня у наступ перейшли більшовицька Червона Армія та Добровольча Армія генерала Антона Денікіна. Це поставило під питання існування Соборної України.
 
Консолідації Соборній Україні завадили наступ трьох ворожих армій, з жодною, з яких не можливо було домовитись про мир без втрати території чи повної самостійності. Поки Директорія УНР домовлялась про спільні військові дії проти більшовицької Червоної армії, Українська Галицька Армія та Українські Січові Стрільці домовились про мир з Добровольчою Армією генерала Антона Денікіна. Домовлятись з більшовиками для уряду Соборної України було ганьбою.
 
Після двох зимових походів на Київ спільного українсько-польського війська і їх поразки, Червона Армія перейшла у насту і дійшла до Вісли, однак у Польщі військові перемоги більшовиків закінчились. Славнозвісне "диво на Віслі" і повна катастрофа Червоної Армії змусила більшовиків піти на підписання мирної угоди. Так, 18 березня 1918 р. уряд РРФСР, УСРР й Польщі підписали Ризький мирний договір, згідно з яким територія Соборної України розділялася річкою Збруч. Уряд УНР не був допущений польськими союзниками до переговорів, що означало зраду. Таким чином, існування Соборної України було ліквідовано без її згоди, колишнім військовим союзником.
 
Об'єднання українських земель в Соборну Україну все ж таки відбулося юридично та політично. Проте державне об'єднання не відбулося, з вищенаведених причин. Одже, перед фактом військової катастрофи восени 1919 р. і в 1920 р. уряди та військове командування ЗУНР та УНР дбали передусім про свої власні регіональні інтереси, а не про інтереси єдиної Соборної України. Це яскраво проявилося в процесі переговорів Симона Петлюри з польським керівництвом та в підписанні ним 21 квітня 1920 р. кабального Варшавського договору, згідно з яким, за визнання Польщею Директорії УНР та надання військової допомоги проти більшовицьких урядів Росії та України, Польщі передавалася Галичина, Холмщина, Підляшшя й Західна Волинь.
 
Таким чином, окупація Польщею західноукраїнських земель, а більшовиками Наддніпрянської України, знову відсунула на невизначений період воз'єднання всіх українських земель. Воно відбулося лише у вересні 1939 р., але не як втілення в життя віковічних прагнень української нації, а як результат таємної радянсько-німецької змови, зазначеної у пакті Молотова-Ріббентропа від 23 серпня 1939 р. про сфери впливу, а також гри більшовицького керівництва на патріотичних почуттях населення Західної України. Надії народу не справдилися. Свято свободи, що прийшло зі сходу, обернулося для населення жорстокими буднями, багатотисячними смертями.
 
На жаль, об'єднання ЗУНР і УНР в єдиній Соборній Україні виявилось нетривким, і невдовзі історія розпорядилась так, що окремі частини українських земель знову опинились у складі різних держав, ворожих і досі до України. А методи, якими було здійснене нове об'єднання "Сходу" і "Заходу" в 1939 р., полишили в думах мільйонів українців незагоєні рани.
 
Все ж таки об'єднавча акція 1919 р. залишила глибинний слід в історичній пам'яті української нації. Свідченням того стали січневі події 1990 р., коли крізь трухляві ідеологічні лещата агонізуючого режиму ця пам'ять вибухнула енергією інтелігенції і виструнчилась живим людським ланцюгом, єднаючи Київ і Львів, Схід і Захід України. Сьогодні, славну традицію живого ланцюга повторюють мільйони українців в різних містах сходу, півдня, центру, півночі і заходу нарешті вже Соборної України. Однак питання про те чи є Українська Соборність реальною чи міфічною і досі залишається.
 
Нажаль, сучасний антиукраїнський режим диктатури Президента Віктора Януковича ставить під сумнів всі ідеали Української Соборності. Не потрібно перераховувати всі "досягнення" олігархічної влади з Данєцка, які і так всім відомі. Однак, все ж згадаємо, що саме завдяки Віктору Януковичу і його команді в Соборній Україні зменшено вдвічі кількість українських шкіл, збільшено чисельність службовців правоохоронних, а надто, каральних органів, з великим успіхом панує корупція і бандитизм, за патріотами і націоналістами йде постійне спостереження як за "ворогами народу", і це все вдалося зробити за якісь два роки при владі!
 
Однак надія, як відомо, вмирає останньою, на щастя, надія української нації буде жити вічно! І про це свідчить виступ Олега Тягнибока, лідера ВО "Свобода" на Софійській площі у Києві, де зазначено, що нарешті прийшов час зробити докорінні зміни в політичній, соціальній та економічній системі. Щоденна боротьба української нації за виживання пробуджує генетичну пам'ять та інстинкт самозбереження. Це надихає нові й нові тисячі українців на спротив антиукраїнському антинародному режиму. У новітній історії України було дві революції. Першу, 1989–1991 рр., коли постала незалежна Соборна Українська Держава, не було завершено. Другу, 2004 р., було зраджено. А 2012 р. має стати початком третьої революції – революції справедливості – справедливості соціальної і національної, яка завершиться перемогою і перетворить Соборну Україну з "держави для олігархів" у державу для українців, де пануватиме соціальна і національна справедливість!
 
Одже мета, яка вела десятки поколінь українців вже давно зрозуміла, залишилось з твердим і холодним розумом її здійснити – завершити здобуття Соборної України перетворивши її в дійсно вільну Українську Соборну Самостійну Державу, в Україну без холопа і без пана!
 
Слава Україні!

Цей допис було опубліковано в Статті. Закладка на постійне посилання. -
Comments:

Додати коментар

Ваш email не буде опубліковано. Обов’язкові поля відмічені зірочкою *

*
*

Ви можете використовувати наступні HTML теги та атрибути <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>