Андрій Іллєнко – Українська героїка

Андрій Іллєнко Зимового ранку 29 січня 1918 на залізничній станції Крути виригнуті темними глибинами Євразії більшовицькі орди розпочинають наступ на позиції українських вояків.  

Бридкі, замурзані фігури з азіатськими рисами обличчя, матюки, спиртовий перегар, обдовбані кокаїном комісари, які у божевільній істериці женуть всю цю оскаженілу наволоч на Київ. Брудні хвилі червоного наступу раз за разом натикаються на нечисельний загін молодих українців. Деяким з них ще нема і шістнадцяти, але могутній поклик крові, що привів їх цього ранку в Крути, компенсує нестачу військового досвіду. Вони діють інстинктивно, але розум їх чистий і свіжий. Постріл за пострілом – ще одна купка виродків стікає своєю брудною кров`ю у чистий український сніг.

         Пацифістська Центральна Рада зробила все, щоб роззброїти Україну і саботувати процеси створення армії. Винниченко та інші ліберали і ліваки вбачали в більшовиках скоріше союзників, аніж ворогів, а українську державу вони навіть в планах не мали наміру будувати. Їх шкідницька діяльність стала прологом до геноциду української нації у ХХ столітті.

Сьогодні на подвигу української молоді намагаються спекулювати нащадки зрадника Винниченка з-поміж сьогоднішньої комуно-ліберальної лжееліти. Крім фальшивих плачів ці діячі полюбляють називати Героїв Крут дітьми, які нібито не знали, на що вони йдуть.

 Назвали б ці боягузливі чинуші-хабарники дитиною, приміром, командира студентської сотні Омельченка, який холоднокровно повів своїх бійців в відчайдушну багнетну атаку проти в кілька разів чисельнішого ворога, аби прикриваючи тил, врятувати побратимів.

Або хай спробували дитиною назвати Аверкія Гончаренка, який починав свою особисту епопею боротьби за Україну командиром у бою під Крутами, а закінчував у вогняних бурях під Бродами у серпні 1944-го.

Нехай ці любителі поспівати «Ще не вмерла…» на камери, картинно притиснувши до грудей свої пухленькі чиновницькі ручки, нетямущою дитиною наважилися б назвати учня сьомого класу Григорія Пипського, який почав співати національний гімн коли його розстрілювали. Учень сьомого класу Григорій Пипський не падав в ноги ворогам і не про що їх не просив. Він прийняв смерть як український воїн, ні на мить не засумнівавшись у абсолютній правильності своїх дій. І цей один його вчинок важить для нашої нації незрівнянно більше, ніж існування всіх тодішніх і нинішніх політиканів-паразитів разом узятих.

         В той час, коли українці дають бій більшовикам під Крутами, в деморалізованому злочинною пацифістською політикою Центральної Ради Києві вулицю за вулицею, квартал за кварталом захоплюють ті, кого більшовицький переворот зробив авангардом своєї експансії. Демократичні зрадники і боягузи з Центральної Ради розбігалися, лишаючи Київ на розтерзання озвірілим нелюдам, які відчули, що прийшла їх година. Синхронний з наступом армії Муравйова січневий заколот здійснюють не студенти-очкарики з томиками Маркса за пазухами. Заколот виносить на поверхню найогидніших виродків, горлорізів, мародерів, збоченців і дегенератів, які тільки могли знайтись на просторах зогнилої імперії. Гамарнік, Горвіц, Іванов, Бош, Крейсберг – цей ряд прізвищ керівників заколоту звучить як удар фінкою в печінку, в цих прізвищах вже відчувається віддих Голодомору, енкаведистських катівень та сморід таборної баланди.

         В січневі дні 1918 року на засніжених київських вулицях українські Січові стрільці під командуванням майбутнього провідника нації Євгена Коновальця не щадили виродків. Січові стрільці були останньою надією українців, тому не зважали на базікання політичних блазнів. Душевний спокій, впевненість в тому, що робиш святу справу захисту своєї нації, своєї честі, своїх матерів, дружин і дітей. І тому ніякої пощади до озвірілих від запаху крові скотів, які вилізли з своїх нір тільки для того, щоб вбивати, грабувати, нищити і загиджувати все навкруги.

         Це була блискуча українська перемога. В таких перемогах народжується і кріпне нація. Удар, нанесений по українофобах в ті дні був настільки сильним, що їх нащадки і досі згадують січневий заколот із тремтінням. Не з писульок Центральної Ради починається історія українських перемог у ХХ столітті, а з багнетних атак під Крутами та вуличних боїв у зимовому Києві 1918 року.

         Через 11 років після тих подій була створена Організація українських Націоналістів. Був заснований орден, який продовжив справу крутян і тих, хто придушував січневий заколот. Без лібералів і пацифістів, без зрадників і холуїв, без ідеологічної розмазні. Тільки чистота абсолютної ідеї, віддані бійці націоналістичної революції та вождь Євген Коновалець, єдиною помилкою якого у ті січневі дні було те, що разом з більшовицькою заразою він не очистив Київ і всю Україну від зарази винниченківської.

27.01.2009

Андрій Іллєнко


Цей допис було опубліковано в Статті. Закладка на постійне посилання. -
Comments:

Додати коментар

Ваш email не буде опубліковано. Обов’язкові поля відмічені зірочкою *

*
*

Ви можете використовувати наступні HTML теги та атрибути <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>